«З Мариною Діхтяр, 41-річною спортсменкою з Черкащини, я познайомився у червні 2017 року, коли вона збирала кошти на операцію та хіміотерапію у Німеччині. Ми потоваришували, а за кілька років знайомства я вирішив знімати її історію боротьби з раком як документальний проєкт.
У Марини вкрай рідкісний вид раку — мезотеліома черевної порожнини, коли злоякісні пухлини утворюються в епітелії, що покриває внутрішні органи. Попри те, що 80 тисяч євро на операцію в німецькому Регенсбурзі Марина зібрала тоді досить швидко, тамтешні лікарі виявили, що мезотеліома розвинулася до останньої, четвертої, стадії, а тому видалити чи піддати хіміотерапії змогли лише частину пухлин.
Після операції Марина втратила сон і навіть дотепер не може заснути вночі бодай на кілька годин без сильних снодійних. Згодом стало зрозуміло, що безсоння — наслідок постійного стресу, в якому роками перебуває тіло жінки. Для стримування раку Марина пройшла 15 курсів хіміотерапії, поєднаних з імунотерапією. Кожен коштував понад 130 тисяч гривень, які жінка збирала у соцмережах. Необхідність постійно просити гроші стала додатковим стресом: люди часто не розуміли, що наразі йшлося лише про профілактику, а не подолання хвороби, і дивувалися, що витрачено стільки грошей, а людина все ніяк не одужує.
Коли я сказав Марині, що зніматиму проєкт про неї в контексті паліативної терапії, вона зауважила, що це “поховає” її для читачів. У нас така терапія зазвичай асоціюється із хоспісами для онкохворих на фінальній стадії, коли робота лікарів зводиться до зменшення страждань людини, що помирає. Проте у світі паліативна терапія має набагато ширше значення — допомогти онкохворій людині вести максимально повноцінне життя і зберігати сили, аби дочекатися на нові відкриття вчених.
Попри багаторічне безсоння, виснаженість тіла і самотність у своїй боротьбі, Марині вистачає віри в перемогу і сили волі триматися. Німецькі лікарі казали їй, що вона проживе десь із пів року, але відтоді минуло вже три. Сьогодні вона називає себе survivor — людиною, що вижила».
